СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ

Соціалістичний реалізм — напрям, який за радян­ських часів вважався «основним методом радянської літе­ратури та передової літератури світу», і нібито відображав боротьбу народів за соціалізм, беручи участь у цій боротьбі «силою художнього слова». Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934 року до кінця 1980-х. Окрім «членів Спілки радянських письменників» до літератури соціалістичного реалізму автоматично зараховувалися митці інших соціалістичних країн та деякі прокомуністично на­строєні автори з несоціалістичних країн (А. Барбюс, пізній Л. Арагон, Μ. Андерсен-Нексе, Η. Хікмет, П. Неруда, X. Лакснесс, Дж. Рід). Термін «соціалістичний реалізм» розробляється під час літературної дискусії, яка велася в СРСР наприкінці 20-х — на початку 30-х років. Письменники, що брали участь в обговоренні нового терміна, який мав визначити «єди­ний стиль», дозволений для радянського митця, пропону­вали різні назви «нового методу»: «монументальний реа­лізм» (О. Толстой), «тенденційний реалізм» (В. Маяков-ський), «пролетарський реалізм» (Ф. Гладков, Ю. Либедин-ський), «революційно-соціалістичний реалізм» (І. Кулик) тощо. В 1932 році, на письменницькій нараді, яка відбу­лася на квартирі М. Горького, художнім методом радян­ської літератури було названо «соціалістичний реапізм». Це поняття затверджується та канонізується на І з'їзді радян­ських письменників, після чого в радянській літературі та мистецтві встановлюється жорсткий диктат єдиного твор­чого методу (стилю). Цікаво, що ще в 1926 році, коли Асоціація Художників Революційної Росії приймала стиль «героїчного реалізму», Олександр Довженко зазначав: «Здаєть­ся, це перший випадок в історії культури, де стиль поста-новлюють на засіданні». Очевидно, що сам термін «соціалістичний реалізм» є внутрішньо суперечливим. «Хіба буває реалізм соціалістич­ним, капіталістичним, християнським, магометанським?» — риторично запитує А. Терц (А. Синявський), автор відомої брошури «Що таке соціалістичний реалізм» (1957 p.). Як слушно зауважив Альбер Камю, «справжній об'єкт соціаліс­тичного реалізму — це реальність, що на сьогоднішній день не існує». Адже реальність, пояснює Камю, «не була соці­алістичною в минулому, як і не є такою тепер». Дійсно, соціалізмом назвати важко казармений тоталіта­ризм партії Леніна—Сталіна. Однак реальність існування самого соціалістичного реалізму відкинути неможливо, як і неможливо викреслювати з історії більшовицьку добу. Соціалістичний реалізм необхідно «розглядати як історич­ний феномен», слушно заявляє німецький учений Р.-Д. Клю-ге. Тому і вважаємо доцільним вести розмову про «єдиний стиль» як про один із напрямів у літературі XX сто­ліття, а не замовчувати й не обминати його. У статуті Спілки радянських письменників було прого­лошено, що соціалістичний реалізм «потребує від митця правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвиткові. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має по­єднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму». Ця «невинна формула», за висловом Андрія Синявського, стає «тим фундаментом, на якому споруджена вся будівля соціалістичного реалізму»; в ній полягає зв'язок соціалістичного реалізму з реалізмом минулого (правдивість зображення) і його нова якість (умін­ня охоплювати революційний рух та виховувати, згідно з цим, у дусі соціалізму). Всі ж твори цього художнього мето­ду — різноманітні за змістом і стилем — містять у собі, зауважує А. Синявський, «поняття Мети» (тобто комунізму), що й зумовлює досить примітивну та однорідну тематику творів: «це або панегірики комунізму та всього, що з ним пов'язане, або сатира на його численних ворогів, або, на­решті, — всілякі описи життя, „в його революційному роз­витку", тобто знов-таки в русі до комунізму». Звідси — така притаманна соцреалістським творам риса, як історичний оптимізм. Як доречно зазначає А. Синявський, усі ці твори «ще до своєї появи забезпечені щасливим фіналом». Напри­клад: «Оптимістична трагедія» В. Вишневського, де заги­бель протагоністки поєднується з торжеством комунізму. Та взагалі, слушно зауважує А. Синявський, такі «вічні» теми, як «втрачені ілюзії, розбиті надії, нездійснені мрії», є «проти­показаними» для літератури соціалістичного реалізму. Про це свідчить і порівняльний аналіз назв творів західної літе­ратури та радянської, який робить А. Синявський, щоб «переконатися в мажорному тоні останніх»: «Подорож на край ночі» (Селін), «Смерть після полудня», «По кому подзвін» (Гемінґвей), «Кожний помирає на самоті» (Фаллада), «Час жити і час помирати» (Ремарк), «Смерть героя» (Олдінг-тон), «Щастя» (Павленко), «Перші радощі» (Федін), «Добре!» (Маяковський), «Здійснення бажань» (Каверін), «Світло над землею» (Бабаєвський), «Переможці» (Багрицький), «Пере­можець» (Симонов)... Іншою ознакою, що об'єднала практично всі твори соціалістичного реалізму, є присутність на їхніх сторінках так званого «позитивного героя». Досить пригадати Пав­ку Корчагіна («Як гартувалася сталь» Μ. Островського), Чапаева з однойменного роману Д. Фурманова, Давида Мотузку («Бур'ян» А. Головка). Соціалістичний реалізм, що створює численних позитивних героїв, ідеалізує та нівелює людину, спрощує її, малюючи без якихось суттєвих внутріш­ніх суперечностей (адже весь внутрішній світ героя також рухається до Мети, «перевиховуючись під впливом партії та оточуючого середовища», за висловом А. Синявського). Іронічно, але цілком справедливо характеризує «позитивного героя» автор праці «Що таке соціалістичний реалізм»: «Він позбавлений недоліків або наділений ними в незначній кількості (наприклад, іноді не утримається та запалиться) для того, щоб зберегти хоч якусь людську подібність, а також мати перспективу щось у собі викорінювати й розвиватися, підвищуючи все вище та вище свій морально-політичний рівень. Однак ці недоліки не можуть бути занадто значними, а, головне, не повинні іти врозріз з його основними чесно­тами, які навіть важко перелічити». Період панування соціалістичного реалізму з його трі­адою «партійності, класовості й народності» перетворив цей «єдиний метод» на абстрактну нормативну структуру, яка не могла не звузити творчі можливості літератури. Адже не художня якість твору, а його політична та ідеологічна спрямованість визначали підтримку та служили критерієм його визнання. Тому не дивно, що серед лауреатів різно­манітних премій були часто-густо автори творів малохудожніх та естетично безпомічних (чого варте, наприклад, лауреатство Л. Брежнєва як автора трилогії «Мала земля», «Відрод­ження», «Цілина»). Соціалістичний реалізм, за словами відо­мого літературознавця Дьєрдя Лукача, став «ілюстративною літературою» сталінської епохи, та й взагалі — епохи тоталі­таризму. Нормативність соціалістичного реалізму, за висловом І. Дзюби, «не має аналогій з погляду своєї тотальності та ідеологічної агресивності, а її „примусовість" грунтується не на авторитеті естетичної теорії (як, наприклад, у норма­тивній естетиці літератури класицизму. — Є. В.), а на пану­ванні політичної догми». В численних соцреаліст-ських творах ми знайдемо і нормативність матеріалу (лені­ніана, сталініана, «радісне життя», «щасливе дитинство», «дружба народів» та інші комуністичні міфи), і норматив­ність його інтерпретації (ті самі історичний оптимізм і пози­тивний герой, оспівування високих моральних якостей, тру­дового ентузіазму, подолання будь-яких труднощів, виник­нення неодмінного образу «ворога» або шкідника тощо), і, нарешті, нормативність художніх засобів (простота й зрозу­мілість, заперечення «формалістських» засобів). Ця спря­мована на уніфікацію літератури нормативність дає Андрію Синявському підстави розцінювати соціалістичний реалізм як «соціалістичний класицизм». Письменник знаходить характерні риси саме класицистичного стилю (насамперед, російського класицизму XVIII століття) в літературі соціа­лістичного реалізму: патетика, сувора ієрархічність, сюжетна логіка, високопарність мови і, головне, втілення основного класицистичного принципу — «зображати життя, яким воно має бути». Адже соціалістичний реалізм, вважає автор «Прогулянок з Пушкіним», «виходить з ідеального зразка, якому він уподібнює реальну дійсність», а сама вимога «правдиво зображати життя в його революційному русі — нічого іншого не означає, як клич зображати правду в ідеальному освітленні, давати ідеальну інтерпретацію ре­ального, писати про належне як дійсне». Отже, А. Си-нявський перегукується з А. Камю (слова якого ми наво­дили на початку розділу), а також з іншим видатним фран­цузьким митцем — драматургом Еженом Іонеско, який зазначав: «Реалізм, соціалістичний або ні, залишається поза реальністю... Він звужує, обезбарвлює, деформує її... Він зображає людину в перспективі зменшеній та відчуженій». Вплив соціалістичного реалізму та його жорстокий пре­синг на літературу призвів до трагічних наслідків. Досить пригадати митців, що стали жертвами сталінського терору (М. Семенко і М. Куліш, В. Поліщук і Г. Косинка, І. Бабель і О. Мандельштам, Б. Пільняк і П. Романов, Т. Табідзе і Є. Чаренц), цькування та бойкоту (О. Довженко, В. Сосюра, А. Ахматова, М. Зощенко, Б. Пастернак), судових проце­сів (А. Синявський, Ю. Даніель, І. Бродський), арешту творів («Собор» О. Гончара) тощо. Соціалістичний реалізм є тяжким, драматичним уроком: уроком тоталітарного керу­вання мистецтвом, жорсткого ідеологічного втручання в нього, уроком вульгаризації літератури та літературознав­ства, догматизації єдиної естетичної системи, її закостенін­ня й загибелі, створення «залізної завіси» між різними художніми системами (теза про «безпідставність ідеї „синте­зу" реалізму та модернізму»). Необхідно назавжди усвідомити згубність подібного диктату і сваволі у ставленні до літе­ратури будь-якого історичного періоду чи ареалу, які не можна виправдати ні за яких обставин. Адже політичний та ідеологічний контроль за мистецтвом слова не приводить ні до чого, крім фізичної та естетичної загибелі останнього.

Троцкий

14 марта 1918 года Троцкий Л. Д. фактически возглавляет Красную армию в качестве наркомвоена (наркомвоенмора, предреввоенсовета), сохраняя этот пост в течение практически всей Гражданской войны. Вплоть до 1925 года большевистская пропаганда рассматривала Троцкого, как «вождя Красной Армии», а оппоненты — как «военного лидера» большевизма.

Троцкий на польском фронте, 1919 год

Как отмечают исследователи В. Краснов и В. Дайнес в своей работе «Неизвестный Троцкий: Красный Бонапарт», Троцкому в качестве главы Красной армии удалось полностью разгромить всё внутреннее вооружённое сопротивление коммунистам, тогда как борьба с внешними врагами оказалась не столь удачной. Попытка советизировать Польшу с помощью военной силы провалилась. По мнению исследователя Пола Джонсона именно Троцкий в качестве главы Красной армии так много, как никто другой, сделал для физического выживания большевизма в трудные для него годы Гражданской войны.

Роль «военного лидера» большевизма в военное же время на несколько лет дала Троцкому поистине необъятную власть, которая со временем начала вызывать настороженность «старых большевиков», недолюбливавших Троцкого, как «выскочку», который присоединился к большевикам только в 1917 году. Использовавшиеся Троцким жёсткие методы военного времени привели его к целому ряду личных ссор, в том числе к ссоре с Зиновьевым Г. Е., и к имевшей далеко идущие последствия личной ссоре со Сталиным и Ворошиловым во время обороны Царицына. Возглавив в 1922 году партаппарат в качестве генсека ЦК РКП(б), Сталин стал одним из самых непримиримых, и наиболее опасных противников Троцкого. Уже после окончательного прихода к власти Сталин и его последователи сохранили недоверие к ранее служившим под началом Троцкого военным, подозревая их в поголовном «троцкизме». Подобное отношение впоследствии вылилось также в подозрения в подготовке «троцкистского» военного переворота и в репрессии в РККА.\

1

Молодость Льва Троцкого

Лев Бронштейн родился 7 ноября 1879 года в селе Яновка, на Украине, в семье Давида и Анны Бронштейн. Его отец имел собственное хозяйство, а мать происходила из среды еврейских интеллигентов. Помимо Льва в семье было два старших ребенка - сын и дочь, а ещё два близнеца умерли в младенчестве. В возрасте восьми лет Лев поехал учиться в Одессу, где жила семья племянника его мамы. В 1896 году Лев Бронштейн оказался в Николаеве. Там он собирался продолжить свое образование, oднако именно там он познакомился с русскими социалистами, стал посещать их тайные собрания, изучать марксизм. После непродолжительной учебы в Одесском Университете Лев вернулся в Николаев с намерением работать в подпольных социалистических организациях. Кстати, именно при его активном участии создавался Южный Рабочий Союз.
В 1898 году Лев Бронштейн был впервые арестован за революционную деятельность и провел следующие четыре с половиной года в тюрьме, а затем на поселении в Сибири. За это время он успел жениться на Александре Соколовской, от которой у него родились две дочери. В 1902 годуТроцкий бежал из ссылки по поддельному паспорту на имя Троцкого, которое и стало его революционным псевдонимом. Из Сибири он направился прямо в Лондон, где присоединился к русским социал-демократам, познакомился с В.И. Ульяновым (Лениным) и начал работать в газете "Искра".

2

Революция 1905года

Во время Революции 1905 года Троцкий вернулся на родину, где принимал самое непосредственное участие в работе совета рабочих депутатов в Петербурге, в организации забастовок и стачек. Естественно, что в 1906 году его снова арестовали. В заключении Лев Троцкий написал одну из своих самых известных работ - "Итоги и перспективы", в которой развил теорию перманентной революции, которая должна принять масштабы мирового рабочего движения. В 1907 году Лев Троцкий снова успешно бежал из Сибири, на этот раз в Вену, где жил за счет работы репортером на фронтах Балканской войны 1912-1913 годов. В началом I Мировой войны Троцкий активизировал свою революционную активность, присоединившись к друзьям-социалистам, которые резко осудили участие России в этой войне и байкотировали все призывы записываться добровольцами. Первые годы войны Троцкий провел в Швейцарии, а затем в Париже. Однако из-за антивоенной агитации его выслали из Франции и лишили права въезда в Испанию. Но Троцкий не отчаялся и поплыл в Нью-Йорк, где в январе 1917 года познакомился с Николаем Бухариным, одним из видных большевистских теоретиков, "совестью партии". В СШАТроцкий занимался издательством газеты "Новый Мир".

3

Февральская революция в России

Февральская революция в России была воспринята Львом Троцким как долгожданное начало перманентной революции, начало "мирового революционного пожара". Он приехал в Петроград в середине мая 1917 года, где возглавил руководство левыми меньшевиками. Но за участие в июльских демонстрациях в столице его опять арестовали. В августе, все ещё находясь в тюрьме,Троцкий был официально принят в ряды большевиков, более того, он сразу же вошел в состав Центрального Комитета РСДРП(б). После освобождения из заключения Троцкий был избран председателем Петросовета рабочих и солдатских депутатов.
После захвата власти большевиками в Петрограде и открытия II Съезда Советов 25 октября 1917 года Троцкий был назначен главой Военного Революционного Комитета. В этом качестве он руководил подавлением мятежа Керенского, который в середине ноября 1917 года предпринял попытку возврата власти. В это же время Лев Троцкий был избран Наркомом иностранных дел. Его первой и основной задачей было любой ценой установить сепаратный мир с Германией. Он руководствовался принципом "ни мира, ни войны". В январе 1918 году между Советской Россией и Германией было заключено перемирие. Начались мирные переговоры и уже 3 марта 1918 года в Брест-Литовске был подписан мирный договор, крайне не выгодный России и названный даже Лениным "поганым миром". Дело в том, что по нему Россия теряла около 3/4 своей европейской территории, на которой находились основные производственный ресурсы. Однако этот мир был нужен большевикам для политического веса, да и население слишком устало от бесконечной бойни.

4

Троцкий глава Военного комитета

После подписания мира Троцкий ушел с поста наркома иностранных дел, передав пост Георгию Чичерину, а сам возглавил военный комитет. Теперь перед ним стояла не менее сложная задача - формирование Красной Армии, которая была призвана защищать "завоевания" революции от интервентов и белой армии. В основу концепции Троцкого по созданию армии был положен следующий принцип: Красная Армия может быть немногочисленной, но жестко дисциплинированной, профессиональной, прекрасно обученной и полностью вооруженной. Он отказался от идеи демократизации армии, предпочитая нанимать бывших царских офицеров, а не бывших крестьян или рабочих. Именно за это его резко критиковали. Среди главных противников позиции Троцкого был Иосиф Сталин (Джугашвили), который представлял ультра-левое крыло партийных функционеров. Надо отметить, что противостояние Троцкого и Сталина началось со времени обороны Царицына (Сталинграда, современного Волгограда), когда Сталин, не имевший ни малейшего представления о военной тактике обороны, был попросту отстранен Троцким от руководства городским гарнизоном. Благодаря этому, во многом, город был удержан красными. Однако тайная вражда двух политиков с того момента начала постоянно нарастать, периодически выливаясь в открытые конфликты.

5

Второе лицо государства

За годы Гражданской войны и военного коммунизма Троцкий уверенно занимал второе после Ленина место в партии. Он был одним из пяти членов Политбюро в момент его создания в 1919 году. Имея достаточно хорошее образование и отличный опыт управления, Троцкий на боялся спорить с Лениным, открыто высказывать свою точку зрения. Именно он стоял у истоков создания Коминтерна в 1919 году. Будучи автором его первого Манифеста. После завершения основных сражений Гражданской войны в 1920 году Троцкий, сохраняя пост главы военного комитета, обратил свой взор на мирное построение советской экономики. Именно он был одним из первых, кто предложил временный отход от политики военного коммунизма, замену продразверстки продналогом, введение НЭПа. Однако его подвергли резкой критике. Первый кризис системы разразился в 1921 году после антибольшевистского восстания матросов Кронштадта, жестокое подавление которого возглавил Троцкий. Именно тогда стали появляться робкие заявления о том, что необходим временный отход от идей коммунизма в пользу частичной либерализации рынка. Тогда и вспомнили о предложении Троцкого. Ленин был с ним согласен. Однако такое единство мнений не спасло Льва Троцкого от частичного политического фиаско на Х съезде партии в 1921 году.
В мае 1922 года у Ленина произошло первое кровоизлияние в мозг. Это событие вывело на первый план вопрос о политическом правопреемстве в партии. Учитывая популярность и заслуги Троцкого, он считался самым очевидным кандидатом. Однако помимо него на это место претендовали еще многие, среди них наиболее активными оказались Зиновьев, Каменев и Сталин.

6

Троцкий и оппозиция

В мае 1924 года состоялся XIII съезд партии, на котором нападки на Троцкого продолжились. В ответ на это Троцкий опубликовал статью "Уроки Октября", в которой напомнил о предательстве Зиновьева и Каменева осенью 1917 года, когда те сообщили в прессе о планах большевиков, также связывая с ними провал немецкого коммунистического восстания 1923 года, инициированного Советами. Партийный функционеры отреагировали на эту статью новой волной критики, противопоставлением троцкизма ленинизму, принижением роли Троцкого в Революции 1917 года и в объявлении теории перманентной революции "меньшевистской ересью". В 1925 Троцкого лишили поста главы военного комиссариата.
В 1926 году Троцкий решил создать "объединенную оппозицию" вместе со своими бывшими политическими оппонентами, Зиновьевым и Каменевым, которые теперь начали борьбу со Сталиным. Акцент в своих выступлениях они делали на теме демократических принципов партии, экономическом планировании, осуждении лидерских замашек Сталина и его теории построения социализма в отдельно взятой стране как препятствие мировой революции, от которой Троцкийтак и не отказался.
Тем не менее, в октябре 1926 года Лев Давидович Троцкий был выведен из Политбюро, через год - и из Центрального комитета партии, а после демонстрации в честь 10-летия Революции их исключили из партии. В 1928 году Лев Троцкий и его сторонники были сосланы в Среднюю Азию, в Алма-Ату, а в 1929 году его выслали из страны. Он поселился сначала в Турции, а затем на острове Принкипо, где занялся литературной деятельностью: завершил свою автобиографию и написал книгу об Октябрьской Революции. В 1933 году Троцкому была дана французская виза. Он не оставлял надежды реформирования революционного Интернационала, однако приход Гитлера к власти в Германии похоронил эти планы. Правда, он призвал своих сторонников создавать собственные революционные объединения, которые в будущем соединятся в IV Интернационал. В1935 году Троцкий оказался в Норвегии, откуда был вынужден поехать в Мексику, где он поселился в местечке Койокан. В это время на родине его клеймили как предателя, работавшего на различные зарубежные разведки.

7

Гибель семьи Льва Троцкого

"В 1938-м при загадочных обстоятельствах в Париже в больнице после операции умер его самый близкий и неутомимый соратник – старший сын Лев Седов. Из Советского Союза шли известия не только о беспримерно жестоких репрессиях против троцкистов. Были арестованы и впоследствии расстреляны его первая жена и младший сын Сергей Седов. Обвинение в троцкизме в СССР стало в это время самым страшным и опасным.

24 мая 1940 года на дом Троцкого было совершено нападение. Ему с женой чудом удалось спастись. Однако Сталин решил окончательно покончить с Троцким. 20 августа нанятый НКВД испанец Рамон дель Рио Меркадер ударом ледоруба по голове наносит смертельную рану Троцкому. 21 августа 1940 года Лев Троцкий умер

24 августа 1940 года "Правда" сообщила: "В могилу сошел человек, чье имя с презрением и проклятием произносят трудящиеся во всем мире, человек, который на протяжении многих лет боролся против дела рабочего класса и его авангарда – большевистской партии".
От себя
Один из главных теоретиков русского социализма и активный участник Великой Октябрьской Революции, народный комиссар иностранных дел, один из ближайших сподвижников В.И. Ленина и лидер антисталинской оппозиции внутри коммунистической партии в 1920-е годы, Лев ДавидовичТроцкий (Бронштейн) умер 21 августа 1940 года от ран, полученных в результате нападения на него агента НКВД в Мексике.http://ria.ru/r_chronicles/20120824/729783249.html

Італія 20-30 років

Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії, ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і створенням ФЗР - фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади.

Виникнення фашизму. Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.

Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії.

У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату.

Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів.

Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження ''великої нації'' почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони ''народних сміливців'', які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (''дуче'' - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол.

Прихід фашистів до влади. У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись ''нейтралітетом'' Ватикану, співчуттям короля Віктора-Еммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд (''Похід на Рим''). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.

Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони країни залишались відсталими.

Експансіоністські претензії Італії. Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів - прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн.

Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.

Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала ''справа Маттеоті''. Джакомо Мат-теоті 1 червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення.

У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: ''Вся влада фашистам!'' і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів).

У 1929 р. Муссоліні уклав договір з папою римським, згідно з яким утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд привілеїв.

Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений Великою фашистською радою, а парламент -палатою корпорацій.

Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став інститут промислової реконструкції (ІРІ).

Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні.

Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю ''вискочці'' Гітлеру.

Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.

У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою ''сталевий пакт''.

Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.

У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.